31 Jul 2025

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 17 липня 2025 року прийняв просто вибухову Постанову, за якою – відмова «Свідків Єгови» від проходження військової служби- «в законі», а «Держава має забезпечити таким особам проходження альтернативної (невійськової

Адвокат Валерій Макеєв

Чоловік ( Свідок Єгови) відмовився отримувати «бойову повістку» та не прибув до ТЦК та вказану у повістці дату.

ТЦК оштрафувало. Суд першої інстанції залишив Постанову ТЦК у силі, а от ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНСУД прийняв Постанову, яка має підстави стати резонансною, поза як, за нею, «Свідки Єгови» мають законне право на альтернативну службу, взамін мобілізації.

Апеляційний суд обгрунтував своє рішення доволі потужною аргументаціює:

«колегією суддів апеляційної інстанції неодноразово було витребувано у центральних органів виконавчої влади України, зокрема у Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України, додаткові докази по справі, а саме:

- належним чином завірені та подані повідомлення Генеральному секретарю Ради Європи про відступ від норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за статтею 15, у зв`язку з введенням воєнного стану, за період з 24.02.2022 року по 11.02.2025 року, у вигляді вербальних нот, з роз`ясненнями зв`язку щодо заходів відступу (Clarifying communication Regarding derogation measures), з перекладом на державну мову.

Так, з наданих суду Міністерством юстиції України та Міністерством закордонних справ України доказів, які містяться в матеріалах справи, вбачається, що в Нотах, які були направлені Генеральному секретарю Ради Європи не було зазначено відступу від взятих на себе Україною зобов`язань про релігійні переконання громадян, що підтверджує неможливість обмеження прав і свобод ОСОБА_1 , передбачених статтею 35 Конституції України, хоча права та обов`язки, передбачені вказаною статтею Конституцією України, можуть бути обмежені.

У даному випадку колегія суддів враховує практику Європейського суду з прав людини, зокрема справу «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» від 17 жовтня 2019 року (заява 14604/18), згідно з якою необхідність захисту територіальної цілісності держави не може розглядатись, як підстави для обмеження прав Свідків Єгови та захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зборю», а їх зумовлене глибоким релігійним переконанням право нести військову службу у будь-якій формі, у зв`язку з чим Держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов`язку.

Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що Свідки Єгови належать до відомої християнської конфесії, що з моменту свого виникнення активно діють у багатьох країнах світу, в тому числі в усіх європейських країнах-членах Ради Європи, є релігійною групою, що дотримується принципів пацифізму, та їхнє віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму або брати в руки зброю. З іншого боку, Свідки Єгови погоджуються здійснювати альтернативну цивільну службу за умови, що вона не пов`язана з військовими організаціями («Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010, заява №302/02).

У свою чергу, розглядаючи справу Свідка Єгови , засудженого у кримінальному порядку за відмову від проходження військової служби через релігійні переконання, ЄСПЛ у рішенні у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) зауважив, що несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний і нездоланний конфлікт між обов`язком служити в армії та переконаннями конкретної особи або її глибокими і невдаваними релігійними чи іншими поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним та значущим, що на нього поширюються гарантії ст. 9 Конвенції.

Отже, Європейським судом з прав людини установлено, що право Свідків Єгови, до яких належить ОСОБА_1 , на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано п. 1 статті 9 Конвенції.

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 736/1999/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Кутовий Ю.С.,

Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.

при секретарі: Литвин С.В.

за участю:

представника позивача: Гарнаги Н.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 14 листопада 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - відповідачі, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову № 241 від 15.08.2024 про притягнення до адміністративної відповідальності, за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000 грн.

Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 14 листопада 2024 року у задоволенні зазначеного адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, яка з`явилася у призначене судове засідання, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити повністю, а оскаржуване рішення скасувати, виходячи з наступного.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як встановлено судом першої інстанції, 07.08.2024 року складено протокол № 241 про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 , у зв`язку з тим, що 07.08.2024 року о 16:20 год., в АДРЕСА_1 , встановлено, що 05.08.2024 року ОСОБА_1 відмовився отримувати повістку на відправку до визначеної військової частини - 242 ЦПП на 07:00 год. 06.08.2024 року та не прибув на встановлену дату (було складено акт відмови) (а.с.15-16/).

На думку відповідача, своїми діями ОСОБА_1 , порушив обов`язок, встановлений частиною 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час дії воєнного стану.

Відповідно до заяви ОСОБА_1 від 07.08.2024 року, поданої до ІНФОРМАЦІЯ_1 , останній зазначив, що є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання «Свідків Єгови в України» та просить замінити йому проходження військової служби на невійськову (альтернативну) на підставі 35 статті Конституції України (а.с.17).

15.08.2024 року ІНФОРМАЦІЯ_1 винесено постанову №241 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , за ч.3 ст.210-1 КУпАП, якою останнього визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, а саме: порушення військовозобов`язаним ч. 3 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в особливий період, та абз. 5 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі по тексту - оскаржувана постанова).

Так, у вказаній постанові заначено, що 05.08.2024 року ОСОБА_1 відмовився отримувати повістку на відправку до визначеної військової частини - 242 ЦПП на 07:00 год. 06.08.2024 року та не прибув на встановлену дату (було складено акт відмови), чим порушив вимоги ч. 3 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під час дії воєнного стану (а.с.15-16).

Таким чином, встановлено, що військовозобов`язаний ОСОБА_1 , порушив законодавство про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду.

Зазначеною постановою на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000,00 грн.

Згідно довідки релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 22 липня 2024 року № 13873 ОСОБА_1 , починаючи з 28.05.2005 року, є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні (а.с.30).

14.07.2019 року Керівним комітетом Центру Свідків Єгови було призначено ОСОБА_1 на посаду священнослужителя - служителя збору (диякона), в обов`язки останнього, як священнослужителя включають в себе навчання з Божого Слова, Біблії, в зборі, до якого його призначено, бере участь в діяльності, яка на особистому рівні сприяє духовному добробуту окремих віруючих осіб.

Вважаючи протиправною оскаржувану постанову, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку, із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Також, суд першої інстанції зазначив, що призов на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що особа буде зобов`язана брати до рук зброю, адже вона може бути задіяна у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.

Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

У відповідності до ст. 245 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі по тексті - КУпАП)(в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Правовими положеннями ч. 1 статті 210-1 КУпАП (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, тобто станом на 06.08.2024) порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію -

- тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно ч. 3 статті 210-1 КУпАП (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, тобто станом на 06.08.2024) вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період -

- тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно статті 235 КУпАП ІНФОРМАЦІЯ_3 розглядають справи про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Як вбачається з оскаржуваної постанови, ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності, відповідно до ч. 3 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, тобто станом на 05.08.2024), яким передбачено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до ІНФОРМАЦІЯ_3 у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду.

Так, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» - введено воєнний стан на всій території України з 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 року, що безперервно продовжується відповідними Указами та є діючим і на час складення рішення суду (Указ від 28.10.2024 № 740/2024).

Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Стаття 17 Конституції України, як Основним Законом України, регламентовано, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Правовими положеннями статті 35 Конституції України передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Відповідно до стаття 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Тобто, всі інші права і свободи можуть бути обмежені, відповідно до норм Конституції України, а саме: право на свободу світогляду і віросповідання передбачені ст. 35 Конституції України.

Відповідно до Указу Президента України №64/2022 права передбачені статтею 35 Конституції України обмежені не були.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до ч. 1 - 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII (в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає:

- підготовку громадян до військової служби;

- приписку до призовних дільниць;

- прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу;

- проходження військової служби;

- виконання військового обов`язку в запасі;

- проходження служби у військовому резерві;

- дотримання правил військового обліку.

Громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

В даному випадку згідно норм Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» єдиним Законом, який визначає заміну виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою є Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Згідно правових норм ч. 5 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII військова служба в Україні організовується з дотриманням конституційної вимоги про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави.

Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII (в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин, тобто 05.08.2024) в преамбулі визначено, що організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина.

Статтею 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII передбачено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

У даному випадку, ОСОБА_1 посилається на те, що він належить до релігійної громади Свідків Єгови в Україні та є присвяченим охрещеним служителем, тому згідно релігійних переконань останній не може проходити військову службу або приймати будь-яку участь у військових діях.

Відтак, враховуючи статтю 35 Конституції України, положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», апелянт вважає за можливість проходити альтернативну, цивільну службу.

Так, в преамбулі Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII визначено, що відповідно до Конституції України має бути замінене саме виконання військового обов`язку, а не строкової військової служби.

Тобто, суд апеляційної інстанції наголошує, що військовозобов`язані особи мають право на заміну виконання саме військового обов`язку на альтернативну службу, в разі відсутності обмежень в законодавстві щодо проходження альтернативної служби також в умовах воєнного стану.

Враховуючи вищевикладене та застосовуючи статтю 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії, колегія суддів приходить до висновку що права передбачені статтею 35 Конституції України щодо виконання військового обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою, в разі відсутності таких обмежень.

У свою чергу, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII закріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

За правилами статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно -рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно частини 2 статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

У відповідності до частин 5 та 6 статті 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через медіа.

У відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до якого входить Релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

У статті 9 Конвенції зазначається: кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Крім того, стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Таким чином, зазначені статті Конвенції визначають основоположні права людини, пов`язані зі свободою думки, совісті та релігії, а також рівності перед законом і захистом від дискримінації.

При цьому, ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об`єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.

Так, ЄСПЛ нагадав, що право релігійного товариства на автономне існування у державі є незамінним для плюралізму у демократичному суспільстві. Відповідно до національного права релігійні об`єднання користуються привілейованим становищем у різних ділянках суспільного життя.

З огляду на ці переваги державі належить залишатись нейтральною і надати на недискримінаційних умовах справедливі можливості усім релігійним групам, зокрема щодо реалізації їхніх прав.

Відповідно, держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії. Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації.

У свою чергу, частиною четвертою статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.

Тобто, статтею 35 Конституції України та статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено вичерпний перелік підстав, за яких може бути обмежено право особи на свободу світогляду і віросповідання.

Частини 4 статті 35 Конституції України передбачено, ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

При цьому, як вже зазначалося вище судом апеляційної інстанції, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Водночас, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час воєнного стану не визначена.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 4 вказаного Закону на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).

Як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, зокрема з протоколу про адміністративне правопорушення та відповідно до оскаржуваної постанови, ОСОБА_1 , у період дії особливого періоду та оголошення мобілізації, відмовився від мобілізації, що є порушення вимог частиною 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною 3 статті 210-1 КУпАП.

Під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів (п.1 статті 247 КУпАП).

Стаття 72 КАС України передбачає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно п. 1 ст. 247 КУпАП умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події і складу адміністративного правопорушення.

Стаття 280 КУпАП встановлює, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Відповідно до ст. 252 КУпАП посадова особа оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Зі змісту зазначених норм вбачається, що при розгляді справи про адміністративне правопорушення, виходячи з його правової природи та завдання, уповноважена особа має всебічно, повно і об`єктивно з`ясувати обставини справи, зокрема на підставі належних доказів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення.

За правилами пункту 3 Розділу I Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 (далі - Положення №2066) на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

Згідно пункту 4 Розділу II Положення №2066 для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.

Пунктом 15 Розділу II Положення №2066 визначено, що рішення місцевої держадміністрації про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу протягом п`яти календарних днів видається заявникові та надсилається у ІНФОРМАЦІЯ_3, в якому громадянин перебуває на військовому обліку.

У свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 року №195 затверджено Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу.

Як свідчать матеріали справи, що помилково не було взято до уваги судом першої інстанції, 07.08.2024 року ОСОБА_1 подано до ІНФОРМАЦІЯ_1 заяву про заміну військової служби, тобто невійськовою альтернативною цивільною службою, на підставі релігійних переконань (а.с.27).

Тобто, оскільки позивач, відповідно до Основного Закону України та положень Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» № 1975-XII, має право на виконання свого військового обов`язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу, тому останній заявив про своє бажання скористатись правом альтернативної служби.

Окрім того, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, колегією суддів апеляційної інстанції неодноразово було витребувано у центральних органів виконавчої влади України, зокрема у Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України, додаткові докази по справі, а саме:

Незабезпечення таким особам можливості реалізувати їх право на альтернативну (невійськову) службу є втручанням у їх свободу сповідувати свою релігію.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Питання про відповідальність за відмову від призову на військову службу з мотивів релігійних переконань розглядалися Верховним Судом в кримінальних справах №344/12021/22 та №573/406/24, де були висловлені правові позиції з цього питання.

Так, в постанові від 02 травня 2024 року у справі №344/12021/22, проаналізувавши норми частин 1 і 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, згідно з якими кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії, ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, а відступ від положень цієї статті згідно з частинами 1, 2 статті 4 Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою, статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно; свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, практику Європейського суду з прав людини, положення частини 4 статті 35 Конституції України про те, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань; у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою, статей 1 і 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», відповідно до яких в мовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень; право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, Верховний Суд дійшов таких висновків.

За особливих умов - збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку інших громадян і саме існування держави, є нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов`язку захисту Вітчизни, досягнення справедливого балансу між правом людини за статтею 9 Конвенції і статтею 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів і тверджень близьких осіб (інформацією про публічні висловлювання у минулому такої світоглядної позиції, участь у суспільних рухах пацифістської спрямованості тощо).

З огляду на положення частини 4 статті 35 Основного Закону як норми прямої дії та положення статті 9 ЄКПЛ, від яких Україна в умовах воєнного стану не відступала в порядку статті 15 Конвенції, особа не підлягає відповідальності за умови доведення несумісності виконання військового обов`язку з її релігійними переконаннями - підтвердження належними і достатніми доказами її участі у релігійних організаціях, що сповідують віровчення відповідного змісту, або наявності таких особистих глибоких, щирих і послідовних переконань.

Оскільки особа не була членом жодної з релігійних організацій та не доведено фактичних і юридичних підстав для сумлінної відмови від військової служби, то притягнення до відповідальності за ухилення від призову за мобілізацією не суперечить вимогам частини 4 статті 35 Конституції України і статті 9 ЄКПЛ та не є примусом, що принижує свободу людини мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір у розумінні частини 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

В постанові від 15 квітня 2025 року у справі № 573/406/24 щодо відповідальності особи, належної до Релігійного об`єднання «Свідки Єгови в Україні», віровчення яких не дозволяє виконувати будь-яку військову службу, Верховний Суд дійшов висновку про те, що релігійні переконання такої особи не дають права на ухилення від військової служби під час мобілізації. При цьому суд послався на частину 4 статті 35 Конституції України, статтю 17 Основного Закону, згідно з якою захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України відповідно до статті 65 Конституції України є обов`язком громадян України, норми Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», за яким альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби у мирний час, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена, у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання, призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов`язку не лише в бойовій обстановці, але може бути пов`язаний з іншими видами несення цієї служби (як от будівництво укріплень, вивезення поранених, ремонт техніки тощо), особу планували задіяти у захисті України як зв`язківця, однак він відмовляється виконувати свій обов`язок по захисту України під час воєнного стану навіть виконуючи діяльність, яка жодним чином не пов`язана із використанням і носінням зброї, держава зі свого боку виконала свої позитивні зобов`язання і пропорційність між виконанням обов`язку по захисту України та віросповіданням конкретного громадянина були враховані. перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови тощо.

Отже, зобов`язання за міжнародними договорами, від яких України не відступила, Верховний Суд не аналізував, а мотивація полягає у призові особи під час мобілізації на військову службу, яка не пов`язана з використанням і носінням зброї.

Позивач в даній адміністративній справі має глибокі релігійні переконання, оскільки є членом релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні», та починаючи з 28.05.2005 року, ОСОБА_1 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою від 22 липня 2024 року № 13873 (а.с.30).

Відомостей про те, яку саме військову службу мав проходити позивач (пов`язану з носінням зброї чи без неї), матеріали справи не містять.

У зв`язку з цим, апеляційний адміністративний суд вважає, що обставини в адміністративній справі та зазначених кримінальних справах стосовно відповідальності осіб, релігійні переконання яких несумісні із виконанням військового обов`язку, не є подібними, тому правило частини п`ятої статті 242 КАС України та положення частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» до спірних правовідносин не застосовуються.

Згідно частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про неправомірність оскаржуваної постанови № 241 від 15.08.2024 року щодо вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 210-1 КУпАП і порушення останнім законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, з огляду на незабезпечення та не надання державою можливості ОСОБА_1 реалізувати своє право на альтернативну (невійськову) службу, через глибокі релігійні переконання, які виникли та тривають з 2005 року.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржувана постанова № 241 від 15.08.2024 року, якою ОСОБА_1 , притягнуто до адміністративної відповідальності, за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000,00 грн. є протиправною та підлягає скасуванню.

Відповідно п.3 ч.3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.

Пунктом 1 ч.1 ст. 247 КУпАП встановлено, що провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Підсумовуючи викладене колегія суддів доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , і їх задоволення, справа про адміністративне правопорушення підлягає закриттю, згідно вимог п.1 ч.1 ст. 247 КУпАП.

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а висновки суду першої інстанції помилковими, відповідно оскаржувана постанова є незаконною та підлягає скасуванню.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов в повному обсязі, а провадження по справі за адміністративні правопорушення закрити.

При задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч.1 ст. 139 КАС України).

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що сплачений позивачем під час подання позовної заяви та апеляційної скарги судовий збір підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 605,60 грн. судового збору за подання адміністративного позову, та 908,40 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, що підтверджується квитанціями, які містяться в матеріалах справи.

З огляду на задоволення позовних вимог, судовий збір в загальній сумі 1514,00 грн. (605,60 грн. судового збору за подання адміністративного позову + 908,40 за подання апеляційної скарги) підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 242, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

Рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 14 листопада 2024 року - скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову ІНФОРМАЦІЯ_1 № 241 від 15.08.2024 року по справі про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000,00 грн.

Закрити провадження по справі за адміністративні правопорушення відносно ОСОБА_1 , за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ), витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в загальній сумі 1514,00 грн. (одна тисяча п`ятсот чотирнадцять грн.).

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

Ю.К. Черпак

Повний текст виготовлено 17.07.2025 року