Вже через місяць після вступу в дію Постанови № 560 суд зобов’язав ТЦК надати відстрочку, на підставі факту наявності матері ( інв 2 гр) – без акту(!!!)

24 червня 2024 року суд прийняв рішення про покладення обов’язку на ТЦК та СП щодо надання відстрочки у звязку із тим, що мати військовозобов’язаного є особою із інвалідністю.

Дійсно цікаве рішення.

І , ключове, суд, приймаючи рішення, констатував, що  «зазначає, що розгляд питання про надання відстрочки позивачу було здійснено до затвердження постанови Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560».

І це цікавий момент: по – суті, суд зобов’язав ТЦК та СП надати відстрочку сьогодні(!), без врахування положень Постанови КМУ № 560 від 16.05.24. Тоб-то, якщо відмова у відстрочці ТЦК та СП була ДО вступу у дію Постанови № 560, то і надавати відстрочку потрібно за нормами, які діяли на момент прийняття рішення про акту відмову.

Втім, можливо, суд, приймаючи рішення, мав на увазі і дещо інше, як –то «норми закону мають вищу юридичну силу аніж постанови КМУ))), та «історія справи» про це «умалчіваєт»), - При цьому, резонно пославшись на те, що у рішенні ЄСПЛ по справі “Ґарсія Руіз проти Іспанії” (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Тому, пошукаємо «доводи поміж строк» самостійно).

По- перше: Чому відмовив ТЦК та СП?, - тут все просто: а їм паперів не вистачило: мовляв – а дайте нам всі папери, які б підтверджували, що у родині не має інших працездатних осіб.

Можемо припустити, що суд подумки послався на нашу публікацію - https://advokatmakeev.com/blog/tck-zobovyazani-pereviryati-ta-voloditi-informaciyeyu-shodo-zabronovanih-osib-z-metoyu-nedopushennya-protipravnih-dij-shodo-osobi-rishennya-sudu-u-spravi-numero-600679923-a - про те, що у ТЦК та СП є резерви ДО ВСІХ необхідних реєстрів, і вони можуть самостійно перевірити «майже родовід кожного зобовязаного до часів Богдана Хмельницького»))), тому ніякі «папери» за умов такої діджиталізації – не потрібно апріорі), - ну, скоріш за все саме це ( чи цю – нашу статтюJ)) і мав на увазі суд, щодо вказаного аспекту, не описаного детально у судовому рішенні.

Ну і, по – друге: суд «ну дуже лаконічно» вказав на те, що мовляв, про Постанову № 560 – читали, знаємо, але це не спростовує по- перше: встановлення факту протиправної бездіяльності ТЦК та СП, щодо не надання відстрочки, , і , по – друге: похідна вимога – щодо покладення обов’язку на ТЦК та СП – таки НАДАТИ ВІДСТРОЧКУ ( без будь – яких Актів специфічного огляду – за Постановою № 560!!!) – підлягає задоволенню як така).

В принципі, питання майже не спірне: спір має бути розв’язано за правилами, які діяли на момент його виникнення.

І тут цікавинок ще більше: а на який строк потрібно надати відстрочку? (ТОДІ – було на 6 місяців), зараз – до 12 серпня))), і  те де, і те пе)).

Та погодьтесь – рішення цікаве, і «перспективне»).

Для повноти картини – надаю мотиваційну частину рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 24 червня  2024 року Справа № 600/1706/24-а

«статтею 23 Закону №3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.

Згідно із положеннями абзацу 11 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати.

В силу абзацу 17 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ особи з інвалідністю, а також особи, зазначені в абзацах четвертому – дванадцятому частини першої цієї статті, у зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання.

Відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154 (далі – Положення № 154, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Згідно з пунктом 2 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням.

За змістом пункту 7 Положення №154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

З метою забезпечення виконання завдань та визначених функцій районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у їх складі утворюються структурні підрозділи (відділи, відділення, групи, служби), які провадять діяльність відповідно до положення про структурний підрозділ районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що затверджується керівником районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Пунктом 8 Положення №154 визначено, що завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених обов`язків є виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, контроль за його станом, зокрема в місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування та в органах, що забезпечують функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (крім СБУ та Служби зовнішньої розвідки), забезпечення в межах своїх повноважень адміністрування (територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя) та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі – Реєстр) (районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), проведення заходів приписки громадян до призовних дільниць, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил (далі – збори), ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил (далі – пенсіонери) та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, у виконанні завдань з підготовки та ведення територіальної оборони, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства.

Відповідно до положень п.9 Положення №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, зокрема : ведуть військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб; оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам; розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.

Згідно з пунктом 11 Положення № 154 районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення оформляють для військовозобов`язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.

Аналіз наведеного свідчить про те, що до повноважень районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки належить оформлення військовозобов`язаним відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку.

Таким чином, саме територіальні центри комплектування та соціальної підтримки оформляють для військовозобов`язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації.

Суд зазначає, що правова природа саме протиправних дій полягає в активній поведінці суб`єкта владних повноважень, що спричиняє юридичні наслідки.

Так, предметом позову у даній справі є відмова у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за сімейними обставинами у зв`язку з наявністю матері з інвалідністю ІІ групи за умови, що такі особи з інвалідністю не мають інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону їх утримувати, що передбачено абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Відповідно до абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Тобто, спір між сторонами виник щодо вірного тлумачення та застосування абзацу 11 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.

Системний аналіз вказаної норми дає підстави для висновку, що під час воєнного стану військовослужбовці не підлягають призову на військову службу під час мобілізації (якщо вони не висловили бажання бути призваними на військову службу) за таких підстав:

1) в разі наявності дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю, незалежно від групи інвалідності. При цьому вказана норма не ставить звільнення з військової служби у залежність від наявності певної групи інвалідності, а передбачає таку можливість в силу того, що один із подружжя є особою з інвалідністю, без конкретизації якої саме групи є інвалідність;

2) та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Згідно матеріалів справи, позивач звернувся до відповідача з заявою про надання відстрочки. До вказаної заяви позивачем додано : паспорт ОСОБА_1 № НОМЕР_1 від 04.01.2018 р., довідки ВПО від 31.01.2024 р., паспорт матері ОСОБА_2 – НОМЕР_2 від 16.03.1998 р., довідки ВПО матері від 01.04.2022 р., заяву матері №346 від 01.02.2024 р., висновок №343/13 про наявність порушень функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватись і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі від 26.01.2024 р., заключення ЛКК №343/13 від 26.01.2024 р. згідно якого ОСОБА_2 за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду та допомоги, довідки до акту МСЕК 12 ААГ № 349546 від 13.04.2023 р., свідоцтво про народження, пенсійне посвідчення НОМЕР_3 від 05.05.2023 р.

Отже, з наявних в матеріалах справи документах, позивачем подано повний перелік документів, які підтверджують наявність у матері інвалідності та необхідність постійного стороннього догляду.

При цьому, відповідачем у витязі з протоколу №8 від 23.02.2024 р. зазначено про відсутні відповідні підтверджуючі документи, які вказують на відсутність інших працездатних осіб, які згідно з законом зобов`язані здійснювати утримання дружини військовозобов`язаного.

Суд наголошує, що відстрочка від мобілізації, у випадку позивача, полягає в наявності одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Оскільки суд встановив, що позивач має право на відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, суд робить висновок, що відповідач протиправно відмовив у наданні відстрочки від призову за мобілізацією.

На законодавчому рівні поняття дискреційні повноваження, суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.08.2022 у справі №640/22426/20, адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Суд зауважує, що під час розгляду заяви позивача, відповідач вчинив дії та надав оцінку заявленим підставам та документам, що додані до заяви, які суд визнав протиправними, а відтак суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень

Отже, похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання відповідача надати позивачу відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” належать до задоволення як похідних шляхом зобов`язання відповідача прийняти рішення, яким надати позивачу відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.

Вказана правова позиція викладена, зокрема в постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду по справі № 600/5410/23-а від 23.02.2024 року.

При цьому, суд зазначає, що розгляд питання про надання відстрочки позивачу було здійснено до затвердження постанови Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560.

Також, ухвалюючи дане судове рішення суд також враховує статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України”) та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України” (пункт 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

При цьому, у рішенні ЄСПЛ по справі “Ґарсія Руіз проти Іспанії” (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини, що лежать в основі спору по даній справі, суд прийшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про задоволення позову.

При цьому, з метою логічності та зрозумілості рішення суду його резолютивна частина буде викладена дещо в іншому формулюванні ніж заявлені позовні вимоги, однак вказане не впливатиме на зміст останніх та обсяг їх задоволення.

Стосовно розподілу судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки, позов задоволено повністю, суд присуджує на користь позивача судові витрати (судовий збір) у сумі 1211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 241 – 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене протоколом № 8 від 23.02.2024 р. засідання комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 по оформленню військовозобов`язаним відстрочок від призову на військову службу під час мобілізації згідно статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” в частині що стосується відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 11 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 судові витрати – судовий збір в сумі 1211,20 грн.